Кожна міфологія світу має своє соціальне підґрунтя. Захоплююча грецька міфологія складалася за умов рабовласництва, тож її легенди оспівували богів і героїв, далеких від земних справ, від настроїв народу. Чвари і конфлікти Олімпу носять суто аристократичний, панський характер. У давніх українців не було рабства. Вони жили дружними родинами, задругами, де панувала общинна рівність. Тож і персонажі їхньої міфології були простими, людяними, близькими, земними.
У грецькій міфології лише один титан (не бог!) Прометей іде до людей, несе їм вогонь, тепло І на це Олімп реагує, як відомо, зле, жорстоко – приковує Прометея до скелі й посилає щоденно орла, аби він довбав героєві груди і пожирав печінку (характерно: Геракл звільняє Прометея, вбиває орла за згодою Зевса, якому хотілося більшої слави та “авторитету” своєму синові).
У давніх українців майже кожен бог іде до людей. Згадуваний тут Сварог – найдавніший бог Сонця – передає світло своєму синові Дажбогові й спускається в поетичній уяві українців на землю, щоб навчити людей користуватися вогнем та ковалювати. Він також запроваджує шлюб, викувавши першу обручку.
Не садиться у Вирії (сонмищі українських богів) і Дажбогові: передавши Сонце смаглочолому Хорсові, він спускається опікувати ліси, поля, засівати землю квітами і зіллям. Навіть богиня неба Коляда покидає Вирій, аби щороку взимку, за небезпечних обставин, ховаючись від ворожих сил, народжувати в дніпрових сагах Божича – нове Сонце, Новий рік. Власне, у Вирії, за легендами, перебувають лише найпервісніші боги – Рад (Сокіл) та Білобог.
У грецькій міфології лише Пан є богом родючості та опікуном лісів, садів, ланів й усієї природи. Але Пан – напівлюдина-напівцап – є предметом глузів, зверхньої поблажливості “іменитих” богів Олімпу. А в давньоукраїнських міфах переважна більшість богів опікує природу, ратаїв, худобу, води, ліси, різні насадження, це – Дажбог, Волос, Мокоша, Жива, Лада, Лель, Овсень, Ярило, Купайло, Жицень та інші божества родючості.
Якщо в стародавніх греків і римлян народ святкував лише свято бога виноробства Діоніса (Вакха), то в давніх українців усенародні гуляння відбувалися майже щомісяця, і головне – вони були підпорядковані трудовому ритмові життя, порам року, сезонним циклам певних робіт. Бучними, масовими, веселими були свята Коляди – зустріч нового Сонця, Нового року, Лади – зустріч весни, Ярила – початок і кінець сівби, Купайла – зустріч літа, Живи – початок жнив, Овсеня – обжинки, Жиценя – завершення всіх польових робіт і т. д.
І недарма стародавні румуни та молдавани – могутнє пагіння романського древа – прийняли саме українську міфологію: працьовитим освоювачам придунайських родючих низин, затятим хліборобам і виноградарям чужі були ї Юпітер, і Марс, і Венера. Зате близькими, зрозумілими, рідними видавались їм Чур і Берегиня, Ярило і Купайло.
Життєлюбство, простота, глибинна народність української міфології підкупила свого часу і давніх литовців, які теж поклонялися Перуну й Дажбогові. В цьому – світове значення давньоукраїнської міфологи.
Отже, Сварог у древніх слов’ян є богом-творецем Всесвіту, чоловічим втіленням Роду, Богом неба та небесного вогню. Прабог, володар світу, батько українського пантеону. Від Сварога, Бога світла і небесного вогню, походять інші Боги — його сини Сварожичі.
В давні часи Сварог зображався лише символічно, бо він був збірним поняттям для всіх Богів-Місяців, але пізніше його зображали з топірцем у золотих руках, або з молотом у Небесній кузні. Він має епітет прекраснорукий, тобто Бог-митець. Саме від цього образу походить український вислів “золоті руки”, яким позначають майстрів якоїсь справи.
Сварог є втіленням космічних першопочатків Світла, Вогню, Повітря (Ефіру), а також Батьком зодіакальних сузір’їв, які отримали імена Сварожичів (по батькові). Давня чеська книга “Mater Verborum” — “Мати Слів” — перекладає наше ім’я Сварог словом Зодіак. Отже, Коло Свароже означає річне коло сузір’їв, тобто календар. Культ, подібний до нашого Сварога, мала і Давня Греція, проте ніде не ставили йому кумирів, як єдиному Богові. Існували статуї дванадцяти Богам-сузір’ям. Римляни мали зодіакальне коло із зображенням тварин (власне знаків зодіаку) навколо Юпітера, статуя якого розміщувалась у центрі. Можливо, у грецькій міфології річне коло відповідаю дванадцяти титанам. Один із них має ім’я Гіперіон, що тотожне українському Перуну або зодіакальному сузір’ю Стрільця. У Візантійському хронографі Іоанна Малали (VI— VII ст.) є згадки про Гефеста і його сина Геліоса; наш літописець, перекладаючи цей уривок, називає Гефеста Сварогом, а його сина Геліоса – Дажбогом.
Етимологічно, ім’я Сварог походить зі санскритського (давньоарійського) кореня Свар- (svar-), що означає голос, звук, нота, від яких походять слова зі значенням: звучати, співати, сяяти, блищати, сварити, а також Сонце, сонячне сяйво, небо. Іноді його називають Зварог, від чого походить назва свята Зворожини, яке на Подніпров’ї пам’ятали ще на початку XX століття. Сварог також завідує Раєм (Ірієм), що має ще назву Луки Сварожі.
Існували й імена, похідні від Сварог, які надавалися людям, народженим в січні: СВАРУНА – можливо від санскритського свару – жертовний стовп; також санскритське сваруші – власна воля, бажання, радість, натхнення.
Знак Сварога-сонця — свастя (свастика), чиї зображення є найпопулярнішими в епоху бронзи. Свастя позначала річний рух сонця, та символізувала чоловічу здатність до запліднення. Його тваринами є золоторогий бик, вепр, кінь, та сокіл Вараґна.
Культ Сварога зародився, вірогідно, на межі Бронзового і Залізного віків. Його знали вже кіммерійці й скіфи-орачі. В Україні поширені назви з коренем Свар- на значній території: давнє городище Саварка, Сва-роме на Київщині, село Саварка на Росі, село Сваричів на ївано-Франківщині тощо. Є подібні назви і в сусідніх країнах: Сварха і Сва-равіс у Прибалтиці, Сварехова гора на Балканах, Сваров у Чехії, Свар-чец, Сваречев, Сварине, Сварове у Польщі.
Зображень Сварога не знайдено, проте є підстави вважати деякі форми рівнобічних, особливо косих, хрестів (язичницьких, козацьких) символами Сварога. Сварожим знаком споконвіку вважалися й різні форми свастики-сварги, які дуже часто знаходимо на вишивках, писанках, кераміці. Вони є й серед фресок Софійського собору в Києві (ось який знак живучості народних традицій!) — поміж іконами християнських “святих” знаходимо давні язичницькі символи, без яких храм ще в XI ст. не уявлявся.
На небосхилі Сварогові відповідає Плуг (сузір’я Оріона), яке пов’язують зі скіфською легендою про небесні дари, що впали перед трьома синами Таргітая (серед них був і плуг). В Україні залишком ритуального вшанування плуга є різдвяні обходи хат із ним, покладення його під різдвяним столом тощо. За легендами, що передають наші літописи, Сварог — Бог ковальства і шлюбу, викував золотий плуг і золоту обручку, які так гарно оспівуються в колядках, щедрівках, веснянках, жниварських піснях.
Сварог — Бог-творець Всесвіту, чоловіче втілення Роду. Він населив Землю різними істотами, створив перших людей, став покровителем шлюбу й сім’ї. Він відомий ще в давніх аріїв: у ведійській релігії йому тотожний Тваштар — творець усіх живих і мертвих форм природи. Про нього розповідає давня культова пам’ятка аріїв Рігведа В Україні про нього як майстра — твастира лишилась хіба що згадка у Велесовій Книзі (дощечка 22).
У слов’ян Сварог зображався тільки символічно, бо був збірним поняттям для всіх Богів-Місяців. Арії Індії його зображали з топірцем у золотих руках або з молотом у Небесній кузні. Він має епітет прекраснорукий, тобто Бог-митець. Саме від цього образу походить український вислів “золоті руки”, яким позначають майстрів якоїсь справи.
У пожертву Сварогу приносились: вівсяна каша, пиво, пироги, зерно, сало, хліб, риба (щука), локшина, кропива, тканина, молоко, сир, яйця, ягідне вино, вівсяний хліб.
Сварог (Сварод, Лад)- чоловіче втілення Рода, Бог-Творець, Бог Неба і Зірок, основа мудрості і святості. Вогонь і Світло Рода, заступник шлюбу і ковальської справи, людських ремесел і умінь всяких. Бог, який з волі Всевишнього Рода явив людям триєдність буття і встановив закон Прави.
Сварог є Батько Богів, чоловік Лади і її зворотня сторона.
З початку творення Всесвіту Сварог зладував – викував за 12 космічних ночей (12 000 років) Сонце, Місяць, Вечірню та Вранішню Зорю та інші Небесні світила, які Рідним Богам за тіла є. Усі Вищі Боги чоловічої статі – це Сварожичі, які є його уособленнями та проявами.
Він волею своєю то вивищує, то скидає синів своїх, тим самим Колообіг життя підтримуючи. Кожновому новому Богу він право передає впливати і творити лад по-своєму.
Сварог є Світло-Вогонь Рода, вісь світу Алатир, який в основі Дерева Рода лежить і все навколо нього обертається, тому він бог світла і бог Прави, Яви і Нави.
У душі кожного русича горить частинка Сварога – Ведогонь, який людину до світла Прави тягне, знання даючи.
Се Владика світу навчив людей користуватись вогнем, обробляти мідь та залізо. З того часу всі праведні русичі вогнищани є, і на свята на подвір’ях своїх родові вогні палять, щоб Рід Всевишній бачив і про дітей своїх пам’ятав.
Сварог викував перший плуг та першу шлюбну обручку і се ним заповідано, що кожен має найти пару свою яка лише йому призначена і Всевишнім Родом дана. Бо в родині кожен сильним бути має, щоб силою і мудрістю тією Рід зростав. Такій парі разом плуг праці і світотворення тягти легше.
Як знак Сварожий звечора проти Різдва плуг вносили до хати і клали під святковий стіл. Будучи Вогнем, се Сварог через Мати Славу людям вогонь дав. Тому Сварог вважається Богом ковальства, шлюбу і хліборобства.
Він наділяє людину мудрістю вічного, спокоєм і рівновагою, допомагає оволодіти будь-яким ремеслом, прозрінням і потягом до нового приходячи.
Свято Сварога – це Різдво Сонця-Світу, що і свято Рода є (22 грудня). Сварог являє себе для людства у вигляді зоряного неба, яким Луки Сварожі є, се там наші Предки перебувають, від зірок силу нам посилаючи, опікуються родичами повсякчас.
Сварог має в собі 12 сузір’їв Зодіаку, які є Богами-Сварожичами і світами їхніми. Кожний з них панує на небі близько 2-х тисяч років. Через Сварожичів Владика керує небесним вогнем, життям та врожаями на землі. Сварог постійно спостерігає за світом через Око Лада, яке є частинкою Всюдисущого Ока Рода-Алатиря, що вдень проявляється Сонцем-Дажбогом, а вночі – Місяцем. “Се мовив Сварог наш: “Як мої творіння створив вас од перст моїх. І хай буде сказано, що ви – сини Творця, і поводьтесь як сини Творця. І будете як діти мої, і Дажбог буде Отець ваш.” (“Велесова книга”).
Мокоша – (Макош, Мокша, Цариця води, Водяниця, Мати коша) – давньоукраїнська богиня родючості, жіночого рукоділля, мистецтва і води. Заступниця вагітних і породілей. Кожна п’ятниця в давніх українців була днем Мокоші. Ім’я Мокоші академік Б.Рибаков трактує як словосполучення МАТИ ВРОЖАЮ (МО – мати, КОШ – кошівниця для зерна). Мовознавці висловлюють думку, що її ім’я дослівно означає “Матір долі” (пор.: ст. сл. къшь, кощъ — жереб, доля, удача). Тому Мокошу можна вважати тотожною грецькій Тихе і римській Фортуні. Атрибутами цих Богинь був ріг достатку. З таким же рогом постать Мокоші зображена на статуї Збруцького Світовида.
За народними переказами, що дійшли до наших днів, первісне ім’я Мокоші – Мати Коша. В цьому – відгомін культу жінки-матері часів матріархату, коли порядкувала серед роду, серед КОША (на стійбищі, в громаді, общині і т. п.) мудра, досвідчена жінка, яку всі називали Матір’ю. Вона лікувала, приймала пологи, визначала обов’язки кожному, навчала рукоділлю, куховарінню тощо.
У давні часи вона була Богинею землеробства і родючості, жіночої життєвої сили і достатку, покровителькою полів і домашніх тварин. Оскільки від врожаю і родючості тварин переважно залежала доля давніх русів, то Мокоша вважалася і Богинею долі. За переказами, саме Мокоша пряде нитку життя, тому вона вважається ще й покровителькою пряль. Єдина представниця жіночих Божеств у пантеоні князя Володимира Мокоша пов’язана з жіночою сферою діяльності у господарстві: рукоділлям, прядінням, тканням тощо. Ще одним обов’язком Мокоші було піклування про вологу: дощ, річки, струмки.
Популярність Мокоші серед українського жіноцтва була такою великою, що її культ зберігався довгі століття після знищення язичництва, що зафіксовано в літописах (“…по украинамъ молятся богу Перуну, й Хорсу, й Мокоши”). Церква змушена була п’ятницю – день Мокоші – зробити днем Парасковії та Покрови.
Їй приносили жертви у вигляді снопів льону, вишитих рушників, пучків вовни (прядива). Оскільки Мокоша, вірогідно, була близькою до Рожаниць (Дів Життя) — покровителькою пологів, захисницею породіль, тому віра й поклоніння Мокоші найдовше існували серед жінок: навіть у XVI ст. попи зобов’язані були на сповіді запитати жінку, “чи не ходила до Мокоші”. На Новгородщині культ Мокоші зберігався аж до XIX ст.
У Києві до Мокоші на Старокиївську гору (пантеон Володимира) приходили поклонятися жриці, ворожки, знахарки. Хоча вона й була покровителькою жіноцтва, проте вшановували її всі, тому Володимир й увів Мокошу до свого пантеону.
Походження Мокоші дуже давнє: як і більшість жіночих Богинь, вона була відома ще за трипільської доби. МАТИ КОША була шанованою богинею у сарматів. В образі Мокоші бачимо відгомін стародавнього культу Великої Богині-Матері. її зображення, значною мірою стилізовані, дійшли до нас переважно на рушниках: Богиня стоїть під відкритим куполом святилища з піднятими вгору руками (поза Оранти), на голові має “рогату” шапку. Обабіч Мокоші — два вершники на конях. На деяких вишивках під кіньми зображені свастики (прадавні символи щастя), іноді головний убір Богині нагадує квітучий кущ. Статуетки скіфських Богинь (VII ст. до н. ч.) нагадують позу Мокоші та Оранти з піднятими вгору руками, як під час моління. Вірогідно, що і в Київській Софії ранні християни бачили свою правічну Богиню з піднесеними до неба руками. А відтак, Мокоша походить ще від давнішого культу води — Богині Дани. Християни не могли забути свою давню Богиню, тому що досить довго вшановували її в образі “святої Параскеви” (П’ятниці).
Жіночі капища Мокоші, що їх будували, як правило, на роздоріжжях, мали назву “Пятниці”. До храмів приходили жінки попросити у своєї заступниці гарних і розумних дітей, злагоди в домі, уміння господарювати, таїни рукоділля.
Дана (Дівонія, Діванна, Діва) – богиня води; вічно юна, чарівна Діва і водночас дружина Вогню (Світла, Світовида), що породила на світ Любов, Землю та різні речі на ній (ліси, трави, струмки, ріки і т. п.).
За переказами, храм Дани стояв у легендарному українському місті Дівичграді чи Дівинграді (згодом – німецьке місто Магдебург).
Всеслов’янська Богиня Води — втілення жіночого першо-початку життя. Слово дана уже в скіфо-сарматський період перестало бути ім’ям Богині, а стало позначати просто річку. Таке ж значення має й слово дон (“вода”, “ріка”); Донець, Дністер, Дніпро або Дунай — назви річок, оспіваних у багатьох слов’янських піснях.
Культ Дани був поширений на теренах Слов’янщини ще з передісторичних часів пізнього палеоліту.
Переказ про Богиню Дану записав Геродот: вона незрівнянна красуня, непорочна діва і мати всього живого, Богиня родючості. Її днем вважалася п’ятниця, в цей день вона суворо судила тих, хто порушував звичаї. До таких порушень належало прядіння та шиття у п’ятницю, яка вважалася святом. Дані приносили жертви, кидаючи коштовності у води річок та озер, криниць та джерел. Вірогідно, і слово данина походить від жертви Богині Дані. Цей звичай і нині побутує в багатьох народів у вигляді кидання монет у воду, щоб знову повернутися до тих місць на землі, де людина була щасливою.
Дана-Вода складає пару протилежностей з Вогнем-Сварожичем, що є чоловічим першо-початком життя. В українських міфах розповідається, як “цар Вогонь і цариця Водиця світ сотворили”. Вода обожнювалася нашими Пращурами, бо вона є цілющою, очищаючою, родючою силою природи, справді Живою Водою, про яку розповідається у народних казках. Оспівана в українському фольклорі Богиня Дана і досі живе у підсвідомості народу. Недаремно їй присвячено кілька свят у календарі (як взимку, так і влітку). її свято відзначали у перших числах січня, коли наша планета Земля перебуває на найближчій відстані від Сонця (1—2 січня). Християнська церква у зв’язку з відставанням юліанського календаря від астрономічного, святкує 19 січня, так зване “хрищення” — освячення води річок — вже тепер пов’язуючи його з охрищенням Ісуса.
Збереження Води завжди дуже важливе, бо без неї немислиме життялюдей. Воду слід шанувати, не засмічувати річок, криниць, джерел. Тому й Богиня Води мала неабияку пошану серед людей. Ім’ям Дана називають дівчаток, які народилися на свято Води, або у п’ятницю, яка є жіночим днем, присвяченим водним Богиням: Дані, Мокоші, Рожаннцям (8—9 вересня). Існує і чоловіче ім’я Дан.
Богині, тотожні українській Дані, існували у багатьох слов’янських народів: Дуна, Дойна, Діана На думку Олександра Знойка, до цієї ж когорти належить Ма-Донна, тобто “мати-вода”, а також Тана (Дана). Б. Рибаков стверджує, що Мокоша є спадкоємицею найдавнішого хліборобського культу “Матері Врожаю”, пов’язаного насамперед з водою — Даною.
Приспівом до багатьох народних пісень є праіндоєвропейська форма, яку вже сам народ не розуміє, але виконує як певний ритмічний елемент, просто за традицією:
Сіді, ріді,
Сіді, ріді,
Сіді, ріді,
Дана!
Олександр Знойко висловив також припущення, шо сі—давнє індоєвропейське “вона”, ді — “діє”, рі – “річка”. Таким чином, вігходить: “Вона діє, річку творить — Дана!”. Якщо Дана залишила своє ім’я у назвах річок, то Мокоша — переважно в назвах поселень Макошине на Чернігівщині, Моко-шин у Чехії. Подібні назви існують у всіх слов’янських народів.
Легенда про Сварога
Сього чоловіка вважали за дивака.
Його навіть боялися.
Неодружений. Живе одинаком. Оселя його – геть за городищем, на узліссі. Обгородився високим частоколом, за яким копошиться: то каміння навіщось теше, то щось мурує.
“Що ти там робиш, чоловіче добрий?” – питали його.
“Жорна і піч”.
“А що воно таке?”
“О, се таке, що зробить вас усіх дужчими і мудрішими. Житимете ситніше, довше, краще. Боги, спасибі їм, дали нам жито і пшеницю, а ми жуємо теє зерно, як тварини. Негоже се для людини. Вона має теє зерно змолоти, зробити тісто з борошна і спекти в печі хліб…”
Люди сього не розуміли, проте запитували:
“А коли ти зробиш теє диво?”
“Завтра все буде готове, тоді покличу вас, нагодую хлібом”.
Однак уночі зненацька зайнялися полум’ям і хата дивака, і весь його двір та прибудови… Сам господар ледь порятувався. Хтось бачив, як опівночі Змій прилітав і обдав полум’ям господарство дивака. А він мав уперту вдачу: найнявся до багатого, хутко розжився, збудував собі нову хату, теж на відшибі, і знову обніс двір частоколом, за яким щось тесав і мурував з дня в день.
“Що ти робиш?” – питали.
“Піч!”
Люди з жахом дивилися на нього. Адже…
“Нічого, я II таки зроблю, і змелю борошенце на зграбних жорнах, і спечу хлібину – за три дні все буде готове”.
А за два дні знову лютим полум’ям зайнялося все його господарство. І знову чутки ходили про Змія.
А дивак… знову пішов у найми і заробив на нову хату і широкий двір. І знову його питали: “Що робиш?” А він відказував: “ПІЧ!” І люди пошвидше втікали геть.
…Коли він народився, волхви ніяк не могли дати йому ім’я. “Се буде великий чоловік, який принесе щастя людям,- казали вони.- Ми не знаємо, як наректи його. Лише віщий Ант може сказати”.
Послали за найстарішим і наймудрішим волхвом Антом.
Він прийшов за три дні, подивився на хлопчика і тихо сказав: “Ім’я його – СВАРОГ. Він з богами розмовлятиме як з рівними. Він сам богом стане. Та тільки нікому не кажіть про се, аби Мара не почула. І про око людське називайте його Гостем. Прийде час – і світ назве його Сварогом”.
Пішов Ант. А Сварог-Гость швидко ріс. Коли батьки мали його женити – прилетіла до нього у сні Біла Птаха і сказала: “Любий Госте! Не женись! В тебе з часом буде наречена – найчарівніша в світі. Се я, Жива, тобі обіцяю. А зараз іди в найми, зароби собі на хату і господарство, витеши з каменю жорна, збудуй піч та спечи першу хлібину. В тебе божественна душа, вона підкаже, як усе зробити. Мені жалко, що люди й досі зерно жують, як тварини”.
І ось утретє Гость будує собі хату, і витісує нові жорна, і мурує піч.
Втретє Чорнобог велить Змієві-Дракону: “Знову Гость хоче хлібину людям спекти. А хліб дасть їм міць і
довголіття. Такий вогонь нашли на Гостя, аби він ніколи з нього не вийшов”.
Справді, коли опівночі Гость прокинувся від задухи, то збагнув: тікати нікуди! Довкруж гоготіло полум’я, ось-ось мала звалитися стеля. Вмираючи від жаріні й чаду, Гость простогнав: “Живо, Живо, невже мені не судилося довести справу до кінця?”
І тоді над пожарищем з’явилася Жива в золотому вбранні. Вона вихопила з полум’я вже мертвого Гостя, полинула з ним у Вирій, там бризнула на нього Живою Водою, і чоловік ожив. Богиня дала йому з’їсти молодильне яблуко, і став Гость безсмертним.
І сказала Жива: “ТАМ ти був ГОСТЕМ, ТУТ навіки ти – СВАРОГ. Тричі ти горів у полум’ї і заслужив бути богом. Але навіть богові важко спекти першу хлібину. Тож я даю тобі в жони свою рідну сестру – БЕРЕГИНЮ. Сим я виконую свою давню обіцянку. Берегиня народить тобі двох синів-близнюків СВАРОЖИЧІВ, які й охоронятимуть тебе від Чорнобога”.
…Дивувалися Люди, коли за 18 років біля їхнього городища знову з’явився Гость. Тепер – з дружиною та синами. Він збудував хату, обгородився, витесав нові ручні жорна й вимурував піч. А коли вночі налетів Змій-Дракон, його зустріли недремні Сварожичі, яким сам Перун подарував по вогненній стрілі. Полетіли вони до Дракона й крила йому спалили, загримів у підземелля посланець Чорнобога.
А Сварог таки спік Першу Хлібину – запашну й золоту як Сонце – і виніс її людям, і дав кожному по скибці, і вкусили люди теє диво, і силу відчули в собі неймовірну, і збагнули, що приніс Гость-Сварог їм велике щастя, і міць, і здоров’я, і довголіття. І врочисто стали на коліна перед ним – новим богом своїм – СВАРОГОМ.
Використана література:
- С.Плачинда “Словник давньоукраїнської міфології”
- Г. Лозко “Українське народознавство”
Коментарі ()
Ви маєте авторизуватись, щоб залишити коментар.