Святилище біля села Буша

Наскальний рельєф у с. Буша Ямпільського району Вінницької області відомий у науковій літературі з 80-х років XIX ст. Його відкрив і описав у 1883 р. професор Київського університету В.Б.Антонович. Село Буша розташоване при злитті річок Бушанки і Мурафи (лівої притоки Дністра). Уздовж правого берега Бушанки на висоті 20-25 м над рівнем річки тягнеться кам’яне плато. Приблизно у 1 км від злиття Бушанки й Мурафи вказана скельна стіна має вигин. У цьому місці й розташовані природні розщілини у скелях, використані у давнину як зручні приміщення просто неба. Стіни цих природних приміщень були підтесані руками людей.

Скельний рельєф вирізьблений на вертикальній поверхні виступаючого з надр землі пісковика зі сходу. Загальна площа обробленої художником вертикальної поверхні скелі становить 9 м2. За формою ця велика брила нагадує матрицю гравюри на дереві: зображення мало контрастні лінії у вигляді рівчаків. Рельєф піднімався над тлом лише на 2-5 сантиметрів. Щоправда, постать людини була дещо більш опуклою – у найвищому місці зображення досягало 14 сантиметрів.

В 1884 р. на VI археологічному з’їзді в Одесі спробували класифікувати знайдений рельєф як унікальну пам’ятку монументальної скульптури часів язичництва слов’ян. Серед дослідників немає спільної єдності як в датуванні пам’ятки, так і в роз’ясненні смислового змісту.

У 1961 р. В.Д. Даниленком були проведені перші археологічні розвідкові роботи поблизу Бушанського рельєфу. Було виявлено кілька керамічних фрагментів ліпної східнослов’янської кераміки VII–IX ст., а також пласкі кам’яні плити, які на думку дослідника, могли бути жертовником. Було зафіксовано й частину фундаментів кам’яних стін, які попередньо датовані В.М. Даниленком IX – початком X ст. На основі проведених розвідкових робіт дослідник зробив висновок про наявність у Буші решток давньослов’янського скельного язичницького храму VII–X ст. Храм, на думку дослідника, був перекритий дерев’яним дво – або чотирисхилим дахом із гонтовим покриттям.

Композиційно рельєф складається з чотирьох частин: дерево, на якому сидить півень; постать людини, яка стоїть перед цим деревом навколішки, тримаючи у піднятих до рівня обличчя руках чашу; олень, що зупинився за людиною; табличка у прямокутній рамці з письменами, які важко прочитати.

Центральним образом виступає людина, яка проводить жертовний обряд. Це напевне зображений священнослужитель. У вигнутих перед собою і зігнутих у ліктях руках вона тримає округлений предмет (чашу?). В чаші, що тримає людина, може знаходитись ритуальний напій: сур’я, яка згадується у Велесовій книзі, або молоко благородної тварини оленя, як вважає Дмитро Степовик. Чоловік мав міцну статуру, був кремезний, але не товстий. Пропорції тіла правильні, обличчя кругловиде, і хоч риси обличчя не пророблені, в ньому вгадується спокій, рівновага, характерні для людини, що перебуває в стані медитації. Про це свідчить, зокрема, положення голови на міцній короткій шиї, зосереджений погляд на чаші, піднятій до рівня обличчя, неначе чоловік хоче її поцілувати. Довжина тулуба людини складає 1,57 м. За манерою зображення постать людини нагадує кам’яні антропоморфні образи черняхівської культури II-V ст., широко представлені на території Середнього Подніпров’я.

Ліворуч від чоловіка, впритул до краю полотна, зображено Дерево – один з основних символів нашого народу, що визначається як „Дерево Всесвіту” чи „Дерево Життя”. Воно має трохи вигнутий стовбур (біля кореня потовщення) на висоті 1,1 м розгалуджується на нечисленні товсті гілки без листя, на одній з яких у камені вибито зображення півня. Як вранішній птах, півень символізує схід сонця, а в річному циклі – весну. До того ж, на Дереві Всесвіту днює Сонце. За православною традицією людина стоїть у храмі обличчям на схід – туди, де Сонце народжується.

Протилежно півню, позаду людини стоїть олень (висота зображення 1,33 м). Контурна лінія пружно окреслює профіль лісового красеня. Особливо виразна вона уздовж спини й гарно вигнутої шиї. Великі розгалужені роги нагадують віття дерева. Олень на рельєфі символізує захід (смерть) сонця і перегукується з образом Велеса – „скотьєго” Бога, провідника у потойбічний світ. Про цей образ нам дає пояснення билина про Добриню, якого Оленка (Маринка) Зміївна перетворює на оленя (тура) і відправляє на болота чи поле на шість місяців (зимовий період). Цьому дійству відповідає свято Болотиха (15 жовтня), зафіксоване В. Скуратівським, що позначає середину осені. Також треба зазначити на символі Триглава (див. державний герб) у нижній частині відображено символ овна чи взагалі рогатої тварини (перевернута п’ятикутна зірка). Нижня частина Дерева (коріння) позначає потойбічний світ – Наву. Це все дає підстави вважати оленя символом сонця, яке заходить, а в річному циклі – осіннього сонця, яке має назву Мир або Миробог. Цей дуже важливий момент дасть нам підставу пояснити смисл зображення.

Велика надія, покладалася на прочитання надпису у прямокутній рамці, який міг пояснити зміст обрядодійства. Рамка розташована у верхній частині рельєфу, майже посередині. До початку 60-х років XX століття всі справи прочитати його закінчувалися невдачею: літери були нерозбірливі через вивітрювання барельєфу. В 1961 році відомий український археолог Валентин Даниленко очолював експедицію, що розкопувала територію поблизу рельєфу. Уважно вивчалася кожна літера надпису, що дало можливість прочитати текст. У ньому повідомлялося: „Аз есмь Миробог жерец Ольгов”. Вчені переклали як „Я є Миробог, жрець Олегів”, тобто це був жрець князя Олега з ім’ям Миробог. І рельєф продатували періодом князювання Олега (882–912).

Попередньо ми визначили, що Миробог уособлює осіннє сонце і жрець не може називати себе Богом, тому можемо пояснити надпис наступним чином: в осінній період полювання на тварин в жертву Миробогу приносили Оленя, тобто Миробог є жерцем Ольги (Оленя). Священнослужитель приносить в жертву Богу оленяче молоко, з надією, що осіннє (вечірнє) сонце знову воскресне на сході.

Експедиція також виявила і прочитала на рештках кам’яних стін інші написи, в яких зустрічаються імена Перуна, Хорса, князів Олега, Ігоря. Залишки кам’яних мурованих стін, керамічних виробів, рештки дубового гонту з перекриття, відбиті на стіні горизонтальні пази для балок свідчать про те, що колись на цьому місці був храм. Наземна і підземна його частина сполучалися печерами.

За спостереженнями співробітника Музею народної архітектури та побуту України Ростислава Забашти, який обстежував рельєф після експедиції Валентина Даниленка, кам’яний масив із зображенням жертвоприношення – східна стіна наземної частини храму, а саме зображення очевидно, не було головним у храмі. Центральне місце відводилося Перунові та іншим Богам давньоруського періоду. Неважко здогадатися, що їх спіткала така ж доля, як і дерев’яних образів у Києві, про які писав автор „Повісті временних літ”.

Не зважаючи на те, що рельєф дуже постраждав від вивітрювання, він залишається унікальним твором – і за змістом і за формою. Історичній науці він дає цінну інформацію про обрядову культуру слов’ян давньоруської доби, мистецтвознавству – про живучість традиції народної різьби. Зображення людини, тварини, птаха і дерева свідчать про те, що автор рельєфу звертався до світу Природи за духовною наснагою.